Свій до свого

мапа українських бізнесів по всьому світу

Попри всі виклики, з якими зіштовхнулися українці через війну, вони продовжують круто робити те, що вміють! У інших країнах поступово стають впізнаваними вже відомі  вітчизняні бренди й з'являються нові. Переселенці та діаспоряни пропонують іноземцям наш сервіс та товари, частують cтравами української кухні та показують багатогранність української культури.

Редакція Евакуація.Сity поспілкувалася із підприємцями, які відкрили бізнеси за кордоном після 24 лютого, та розповідає як їм це вдалося.

Великобритания

Польща

Японія

Франція

Німеччина

ОАЕ

Словаччина

Туреччина

Литва

Ірландія

США

Данія

Португалія

Люди з обкладинок

Історії українців, через світлини яких світ дізнався про війну в Україні

Після початку повномасштабного вторгнення увага іноземних видань прикута до України. Відомі українці: Володимир та Олена Зеленські, Валерій Залужний, Ольга Руденко, регулярно з’являються на шпальтах світових медіа.

Втім, часто в об'єктиви фотографів потрапляють зовсім непублічні люди. Це не світлини зі сторінок глянцю, а кадри у поспіху евакуації чи на фоні знищених українських міст

Редакція Евакуація.Сity поспілкувалася з тими, чиї фото опублікували міжнародні медіа після 24 лютого, та розповідає про зміни у житті цих українців.

Анастасія
Тиха

Юлія та Емма
Павлюк

Катерина
Титова

Ірина
Вербівська

Олена Курило

"Не хочу бути зіркою, але намагаюся давати розголос і доносити правду"

Олена зрозуміла, що все почалося, коли прокинулась від вибухів на аеродромі рано-вранці 24 лютого. Так, як уві сні днями раніше. Жінка почала збирати речі: документи, фотоальбоми зі світлинами батьків, малої доньки й себе в юності. У цей час її цивільний чоловік поїхав заправити авто. Пара планувала виїжджати із рідного Чугуєва.

Жінка отримала поранення під час ракетного обстрілу, якраз коли закінчила збирати речі. Снаряд пошкодив сусідній під'їзд її будинку.

"Я зібрала речі, залишилось тільки куртку одягнути. Сіла в маленькій кімнаті, ніби прощалась. Вікна квартири виходять у двір, куди і прилетіла ракета. Хвиля була така, що вирвала залізні вхідні двері. Дзеркало в шафі-купе розлетілось на шматки. Було відчуття, що час сповільнився, і я бачу, як мільйони скляних шматочків летять просто на мене. І якась така тиша навколо…

"Згадує повний хаос у дворі: люди бігали, під’їжджали автівки, евакуювали людей, працювали ДСНС-ники й медики. Олена попросила зробити перев’язку, щоб зупинити кров, а до лікарні вирішила їхати на авто чоловіка.

На шляху до автівки її зустрів Вольфганг Шван – американський фотограф-документаліст, який працює у міжнародному інформаційному агентстві Anadolu.

Він опублікував фото Олени, і його одразу підхопили інші світові ЗМІ. Завдяки світлині вдалося знайти офтальмолога для онлайн-консультації, адже в Чугуєві у перші дні війни не було таких лікарів. На прохання відгукнулись 58 спеціалістів із різних куточків світу, із двома з них Олена мала консультації.

Згодом жінка виїхала за кордон, щоб отримати медичну допомогу.

Читати історію
"Я зрозуміла, що це якісь журналісти. Вони фотографували й пожежу, і людей, і все навколо. Фотографували й мене. А мені було байдуже, я робила все на автопілоті", – Олена Курило.

Анастасія Тиха

"Ми переробили стільки роботи і врятували стільки тварин, що ця евакуація – найменше з моїх досягнень"

Дівчина у дублянці у двох руках тримає повідці з групою псів, які тягнуть її в різні сторони. Це фото Крістофера Очкіоне з волонтеркою Анастасією Тихою опублікувало The Wall Street Journal.Перед тим, як фотограф зробив знане на весь світ фото, Анастасія саме прямувала вперед до підірваного навпіл мосту. Тривала евакуація з Ірпеня, що на Київщині.

Їй разом із собаками, які тягнулися у різні сторони, потрібно було спуститися вниз. На краю стояло багато фотографів, з якими дівчина почала сваритися, бо ті не давали їй пройти. У момент, коли Анастасія на світлині стоїть з піднятою головою і наче щось говорить, вона саме спілкувалась з ними.

Евакуювати тварин було нелегко: "Я кричала, чоловік кричав, ми посварилися, собаки розбігалися, ми їх ловили, деякі втекли, таки потім їх знайшли. Це було лише на впертості й адреналіні", – пригадує дівчина момент евакуації.

Коли Анастасія з чоловіком виходили з дому, у них було 20 собак, але по дорозі вони втратили декількох з них, тому на фотографії їх 15. Опісля вони зловили одного, і їх стало 16, ще пізніше українські військові вкинули декілька бездомних тварин у машину.

Згодом пара повернулася в Ірпінь і забирали тих собак, яких загубили. Загалом за березень вони врятували в Ірпені близько 50 тварин.

Після публікації фото в Анастасії майже щодня брали інтерв'ю. Така медійність привернула увагу людей та організацій. З нею почали зв'язувалися фонди, завдяки допомозі яких вона з чоловіком і підопічними собаками прожили перші місяці. Також тоді їм стали допомагати більше волонтерів і звичайних людей. Така увага трималася перші два-три місяці, а потім пішла на спад.

Дівчина розповідає, що завдяки публікації  прийшло більше уваги до тварин з інвалідністю. Їхній притулок "Дім хвостів" стали підтримувати люди та організації з різних країн. А деякі люди, побачивши це фото, взагалі вперше дізналися, що є тварини з інвалідністю.

Читати історію
"Я дуже стараюся показувати людям, що не завдяки цьому фото ми волонтеримо. За останні півтора року ми переробили стільки роботи і врятували стільки тварин, що ця евакуація – найменше з моїх досягнень. Я сподіваюся, що фотографія допомагає розуміти, що тварин можна кидати, про них не можна забувати", — Анастасія Тиха.

Юлія та Емма Павлюк

"Цей день став найстрашнішим у житті"

5 березня 2022 року у Ірпені вже тривали активні бойові дії. Тоді українські війська почали пішу евакуацію цивільних. Втім, росіяни не давали можливості провести її безпечно. Тривали обстріли, від яких гинули звичайні мирні мешканці, які намагалися врятуватися з охопленого війною міста.

Цей день став найстрашнішим у житті Юлії Павлюк.

Спочатку здавалося, що все це швидко закінчиться, тому виїжджати немає сенсу, згадує дівчина. Все змінилося 4 березня. Павлюки вирішили евакуюватися.

"Спочатку забирали жінок і дітей, тому ми розділилися: нас з донечкою пропустили. А чоловік вирішив йти пішки, — згадує Юлія, — коли ми були вже біля мосту, я хотіла дочекатися Олега, як ми домовилися з ним. Але військові були категоричні. Говорили, що там залишатися не можна, адже це дуже небезпечно. Пам’ятаю, що я не могла тоді зв’язатися з чоловіком, бо постійно переривався зв’язок".

Коли Юлії все таки вдалося пробитися поруч був військовий, який запропонував потримати дитину. Маленька Емма плакала весь час протягом евакуації. Кадр з цим моментом і став обкладинкою всесвітньо відомого журналу Тime.

Одразу після публікації до Павлюків почали звертатися журналісти, зокрема й іноземні.

"Ми познайомилися з іспанськими журналістами, які зняли відео про нашу історію. Декілька разів мене впізнавали на вулиці. Але, насправді, особливо це на наше життя не вплинуло", — каже жінка.

Юля розуміє, що особиста історія привертає більше уваги до теми війни в медіа, тому погоджується на інтерв’ю.

Також вона отримала пропозицію від ЮНІСЕФ. Фонд запросив Юлію Павлюк знятися для відеоролика, який популяризує грудне вигодовування. “Там я розповідаю про те, наскільки це може бути рятівним під час війни. Адже для нас це було саме так”, — додає мама маленької Емми.

Читати історію
"Звичайно, я була шокована. Це було таке двояке відчуття. Мені було якось некомфортно, що саме таке фото зі мною опублікували, що саме такі емоції на обличчі, що закарбовано цей найгірший день, який назавжди буде у моїй пам’яті. А ще я була просто здивована, навіть шокована, що це обкладинка Time", – Юлія Павлюк.

Катерина Титова

"Плач і біжи. Не можна зупинятися"

На фото, яке згодом опинилось на обкладинках світових медіа, Катерину сфотографували у Романівці. Разом з донечкою вона пішки подолала важкий шлях евакуації з охопленого бойовими діями Гостомеля.

У Ірпені Титовим довелося проходити під зруйнованим мостом. Спочатку Катерина не розуміла, про що йдеться. Усвідомила це, коли разом з гуртом людей дійшла до моста, почала спускатися під ним і побачила потрощені конструкції, покинуті валізи, дитячі візочки. Перейшовши по інший бік мосту, Катерина почула звуки вибухів. Український військовий показав, в якому напрямку бігти до автобусів і дав коротку інструкцію: "Не зупиняйся, бо помреш".

Довга і важка дорога давала про себе знати, але іншого вибору, як бігти у них не було.

"Плач і біжи. Добіжимо і ще потім там поплачемо. Але зараз не можна зупинятись, треба бігти", – повторювала жінка малечі.

Катерина не помітила, хто і як її фотографував. Дізналась і відрефлексувала про це вже, коли була у відносній безпеці. Адже навіть, коли вона їхала в автобусі до Києва була мобілізованою і думала: "Навіть зараз у нас може щось влучити і ми не доїдемо".

Під одним з таких фото вона прочитала чимало звинувачувальних коментарів від росіян у тому, що це все постанова, бо, мовляв, як вона могла бути так гарно одягнена.

Жінка пригадує, що обрала таке вбрання неспроста. Вона міркувала тоді, що через тип фігури, росіяни можуть сприйняти її за чоловіка і з більшою ймовірністю розстріляти. Тож, щоб було здалеку видно, що вона жінка, одягла яскравий червоний костюм. А ще в останній момент замість звичних улюблених кросівок, вирішила одягнути нові.

"Я зараз на фото дивлюсь, думаю, реально, і не скажеш, що за раз 11 кілометрів пройшла. А до цього 6 кілометрів ми йшли пішки з Гостомеля у Бучу лісами й дворами. Кросівки чудово виглядають. Росіяни за це зачепились". Як в евакуації Катерині вдалося займатися улюбленою справою та як родина повернулася у рідний Гостомель читайте за посиланням нижче.

Читати історію
"Я зараз на фото дивлюсь, думаю, реально, і не скажеш, що за раз 11 кілометрів пройшла. А до цього 6 кілометрів ми йшли пішки з Гостомеля у Бучу лісами й дворами. Кросівки чудово виглядають. Росіяни за це зачепились",– Катерина Титова.

Ірина Вербівська

 "Не уявляла, що опублікують мій портрет: думала, будуть фотографії з України, з війни"

Ірина професійно займається підводним плаванням та полюванням, сюжети про неї робили як загальноукраїнські телеканали, так і міжнародні видання. На передовиці американського New York Post опублікували портрет українки, а поруч –  фото, яке у Бучі зняв колега Ірини Ігор Захаров. 

"Його зробили за кілька днів після того, як росіяни пішли з міста. Коли ми приїхали, на вулицях було багато тіл загиблих. Це були звичайні люди: чоловік, який їхав на велосипеді, жінки, які просто йшли по вулиці. Коли в США побачили ці фото, журналісти запитали: "А де солдати? Де військові?" Адже всі тіла, які там були, – це тіла цивільних людей", – каже жінка.

Фото для публікації відібрала редакція New York Post, чому помістили саме цей кадр на першу шпальту Ірині не пояснювали. До виходу газети жінка не знала, що її портрет опиниться поруч із фотографією з Бучі. 

"Мені не казали, як будуть розташовані фото. Я взагалі не уявляла, що вони опублікують мій портрет: думала, що будуть фотографії з України, з війни. Тому, коли побачила своє фото,  дійсно здивувалася. Думала, що вони роблять знімок для себе, принаймні точно не на обкладинку", – говорить українка. 

У той час, коли після інтерв'ю для New York Post Ірина сиділа в літаку, який мав доправити її із США до Німеччини, її телефон раптово почали обривати дзвінки: жінку запрошували на ток-шоу. Кілька інтерв’ю вона пізніше дала в онлайні, приміром для News Nation.

"Коли вийшла газета з моєю фотографією, не скажу, що я була дуже щаслива. Звичайно, я була рада, що люди побачать кадри справжньої війни в Україні, але я хотіла, щоб їх опублікували більше країн: не тільки Америка, а й Європа".

Відтоді жінка продовжує розповідати про події в Україні іноземній пресі й розсилати фотографії та відео, які підтверджують російські воєнні злочини. 

Також Ірина працює над масштабним проєктом: мріє побудувати реабілітаційний центр для людей, які постраждали від війни. Жінка вже знайшла людей, готових інвестувати у нього, каже, у цьому також допомогла медійність. Відкрити центр планує у Черкасах, адже там є річка, ліс і сприятлива атмосфера для реабілітації.

Читати історію
"Це допомогло тим, що люди мені довіряють. Одна справа, коли я пишу, що мене звати так-то і я хочу зібрати донати на допомогу Україні, а інша справа, коли люди бачать мене, розуміють, що це не вигадана людина. Це дуже допомагає",– Ірина Вербівська.

Дивіться наші інші спецматеріали

Нові звички, побут і адаптація українців у різних країнах світу

Мапа українських бізнесів по всьому світу

Читайте історії людей в евакуації

"Ми повинні бути вдячними Україні за мир", – як польський волонтер допомагає наближати перемогу
Дитинство, війна та пошук миру. Семирічна українка взяла участь у норвезькому телешоу
Я буду знати, навіщо це все було. Як лікарка евакуювала поранених та катованих на Київщині
Будинки для ВПО: як громада на Тернопільщині вирішує житлові проблеми переселенців

Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту "Media Viability Project". Його реалізує Львівський медіафорум за підтримки International Media Support (IMS) та NED.